Затоплене село на Дністрі. На момент “санітарної зачистки” населення 565 чол., 155 дворів.  Відселене, санітарно зачищене, затоплене в 1981 р. 27.10.1981 р. вилучене з облікових даних. Колись Бакота була столицею Пониззя. Так називали в XIII-XIV ст. територiю мiж Днiстром та Пiвденним Бугом, сучасне Поділля.

З оглядового майданчика на вершечку Білої гори, де вічно роблять селфі туристи, багато що стає зрозумілим: захищене від вітрів красиве місце біля ріки-торгового шляху не могло не стати потужним слов'янським містом.

У XII-XII ст. Бакота була у складі Галицького, пізніше Галицько-Волинського князiвств. У 1255 р. місто спустошили монголо-татари, скориставшись зрадою тодiшнього намiсника Бакоти Мiлея. У 1259 р. зайди зруйнували міський дитинець - i столиця Пониззя на столiття потрапила у татарське ярмо.

З 1331 р. Литва, а ще за дев’ять років Польща починають претендувати на Бакотську землю. Край документи вже згадують під назвою Поділля. В 1362 р. пiсля перемоги над вiйськом Подiльського улусу на Синiх Водах Бакота відходить до Литви у складі Подiльського князiвства. Правили ним брати Коріатовичі.

Життя за високими скелями, які захищали місто від зовнішнього світу, не могло не розвити бажання самостійності. В 1431-1434 рр. селяни Бакотської волостi повстали проти феодального гнiту й оголосили себе вiльними людьми. Польська влада придушила повстання.Бакота вже не була столицею, але була містечком. Потужний землетрус 1620 р., через який відкололася частина Білої скелі, змінив долю поселення. Бакота перетворюється на звичайне сільце, малоцікаве літописцям і картографам тих часів.

14 серпня - день, котрий протягом років об'єднує бакотян різних поколінь. В цей день у печерному монастирі під Білою скелею був великий відпуст, на котрий приходили прочани і з Бакоти, і з інших подільських сіл, і з сусідньої Бесарабії. Так сталося тому, що у 1893 р. на місці давньоруської церкви звели нову, Спаську. Її освятив 14 серпня єпископ Подільський і Брацлавський Димитрій. Вона простояла до 1963 р., коли її зруйнували. Та пам'ять лишилася. Скельна обитель, найдавніша з усіх таких на Подністров'ї, була розташована за кілометр від села, на західному схилі, на висоті 40 метрів (це десь третина висоти Білої скелі). Чому тут? Так і камінь м'який, легко видовбати печеру, і три джерела питної води поруч.

Розквіт чоловічої обителі припав на часи, коли Бакота була столицею Пониззя (ХІІ-XIV ст.). Пізніше обвали Білої скелі внаслідок землетрусів поклали край монастирському життю. Є легенда про трагiчнi подiї середини ХIII ст. Тоді в монастирi заховалися вiд татаро-монголiв мiсцевi мешканцi. Нападники пропонували їм зректися вiри, але жодна людина не вийшла з печер. Тодi вхiд до монастиря було замуровано, люди загинули.

Iнтерес до скельно-печерного монастиря вiдродився у 1891-1892 рр., коли професор Київського університету В. Антонович провiв тут розкопки i знайшов залишки печерних келiй i монастирської церкви. Виникли припущення, що місце це слугувало для релігійних обрядів задовго до появи християнства. Було вiдкрито три печери. На скельнiй пiдлозi коридорiв - нiшi гробниць, у деяких було знайдено людськi кiстки. Всього 17 нiш у стiнах печер та 19 гробниць на пiдлозi.

Затоплене село на Дністрі. Населення на момент “санітарної зачистки” 783 чол., 219 дворів. Відселене, санітарно зачищене, затоплене до 1987 р. 19.09.1990 р. вилучене з облікових даних. Тут було колись трипільське поселення, захищене високою горою Теремець. В трипільські часи на схилах гори біля струмка тут була кам'яна майстерня. Унікальні її вироби демонструються зараз у Музеї трипільської культури в Переяславі на Київщині. В урочищі Веприк на південний схід від Теремців знайдено бронзові вудила передскіфського періоду І половини VII ст. до нашої ери. Ймовірно, у ХІІІ ст. тут вже мешкали наші предки-слов'яни. Давня назва села - Потеремче. У XVII ст. маєтність належала магнатам Потоцьким.

Коли долину Дністра розчищали від хат та садів, звільняючи місце водосховищу, знищуючи рідне і улюблене, теремчани вважалися переселенцями другої категорії: людей, котрих позбавляли батьківщини, ще й ділили на категорії в залежності від часу, коли село вкриє вода. Бакотяни мали першу категорію. Розташовані трохи вище за течією Теремці - другу. Доля у обох сіл була однаково трагічною.

Затоплене село, раніше — містечко у мальовничому гирлі річки Студениці. Більшість населення у ХІХ — на початку ХХ століття складали іудеї. У Студениці діяла лікарня на кілька сіл (Студеницю, Теремці та Бакоту). Населення на момент санітарної зачистки 1056 чол., 331 двір. До Другої світової тут була дерев'яна синагога.

Село у колишньому Хотинському районі Чернівецької області. За деякими даними, Дністром була підтоплена нижня частина села. Основна частина села на високому березі Дністра не постраждала.

Частково затоплене надзвичайно мальовниче село на Студениці. Населення на момент “санітарної зачистки” 362 людини. Повністю відселене і санітарно зачищене. В 1987 р. затоплено 30 дворів з 113. На підвищенні залишились Хрестовоздвиженська церква (1735, реставрація у синодальному російському стилі у 1868 р.) і кладовище. Церква за кілька років заросла самосівом і у 1981 р. розвалилася. У 2018 р.працівники Наддністрянського природоохоронного науково-дослідного відділення (керівник відділення Олександр Баблюк) Національного природного парку «Подільські Товтри» очистили від чагарників і бадилля місце, де стояв храм та встановили інформаційний стенд про цінність археологічної пам’ятки. Нижні Патринці сьогодні – заказник загальнодержавного значення площею 80 га, розташований у межах НПП “Подільські Товтри” в околицях села Патринці. Територія заказника – частково залісений схил берега річки Студениці. Ботанічний заказник «Нижні Патринцi» входить до складу природно-заповідного фонду України.

На сьогоднішній день Патринці — одне з найменших сіл Кам'янець-Подільського району. Тут проживає лише кілька десятків людей (станом на 2017 р. - 38 осіб).

Затоплене село на Дністрі (часом згадувалося як хутір). Населення на момент “санітарної зачистки” - 62 людини, 23 двори. З 12.01.1967 р. було частиною села Рогізни. Відселене, санітарно зачищене. В 1983 р. затоплене. Перша назва Фільянівка. Все, що від Вільямівки залишилося — назва однієї з вулиць: Вапнярка.

За деякими даними, річкою Тернавкою була підтоплена нижня частина села (над річкою, де зараз дачі). Основна частина села на високому березі Тернавки не постраждала.

Затоплене село на річці Тернавці, одне з найменших. Населення 76 чол., 22 двори. Славилося мальовничим водоспадом. У селі діяв тросовий пором. Згідно з ухвалою Хмельницького облвиконкому від 10.03.1960 р. було приєднане до села Врублівці. Відселене, санітарно зачищене. В 1983 р. затоплене.

Одне з найвідоміших затоплених сіл на Дністрі. Культова локація для українських археологів та дослідників трипільської культури. Стоянку ашельської епохи (400—300 тис. років тому - вдумайтесь!) досліджували археологи П. Борисковський та С. Бібіков. 4000 років тому тут було трипільське поселення, пізніше - черняхівське. Там, де зараз вода і намул, археологи знайшли сім напівземляних жител. Найбільше мало розміри 45 м на 3-5 м. Тут були знайдені кам'яні й кістяні знаряддя, уламки керамічного посуду, прикраси, а ще - теракотові антропоморфні (людиноподібні) статуетки.

Лука-Врублівецька - це місце народження наших неолітичних фігуристих мадонн. Місце, де, на думку письменниці Докії Гуменної, зароджувалася європейська скульптура: "Дослідження трипілля відкрили в Україні, на терені, де здавна гніздилося життя ще за шельської доби, в Луці-Врублевецькій на Кам'янеччині, трипільське поселення найранішого етапу. Це селище видало дуже багато статуеток та посуду, але таких архаїчних, так невміло зроблених! Це ж тільки починають якісь жіночі руки виробляти ті фігурки й посуд із спіралями, що потім доходить до такого артистичного вияву, такого багатства орнаментальних мотивів. Це ще не ті вишукані кольористі фаянсові критські богині (а потім і мармурові Афродити), але примітивні, первісні. Не імпорт, а творче зусилля якоїсь незапозиченої думки, в розвиток вірувань, що успадкував неоліт від палеоліту на постійному осідку безперервного пробування. Фігурки з Луки-Врублевецької - ніби учнівський початок, що потім поколіннями вироблявся у мистецтво високої кляси, здатне запліднити всю земну кулю. Враження таке, що не звідти сюди", а "звідси туди" ішов процес удосконалення. Таке враження, що в трипільському селищі Луки-Врублевецької на хліборобській основі відроджується традиція оріньяцької Матері-Покрови. А може ця традиція там ніколи й не вмирала, оці нащось потрібні тодішній людині подоби жінки? Із статуетками щільно пов'язана спіраль, меандр із заокругленими кутами, графічний вияв міту про лабіринт, важку й небезпечну дорогу до вирію. Ця спі-раля існує на статуетках Луки-Врублевецької, саме на розродчих частинах тіла (ягодицях)”.

На момент “санітарної зачистки” тут мешкало 157 людей, було 49 дворів. Відселене, санітарно зачищене. В 1983 році затоплене, 21.03.1984 р. вилучене з облікових даних населених пунктів. На підвищеному березі залишилось виробничо-господарське приміщення. Зараз поруч розташований дачний кооператив одного з кам'янецьких заводів.

Хутір у Кельменецькому районі Чернівецької області, на довгому півострові, утвореному петлею Дністра. У 1885 р. тут проживало 593 особи у 91 дворі, тут була своя церква. У 1989 р. в Макарівці був 41 мешканець. На даний момент у Макарівці проживає постійно біля 5 жителів. Зараз це дачне містечко. За деякими даними, Дністром була підтоплена нижня частина села.

Село на Дністрі у колишньому Хотинському районі Чернівецької області. Відоме з 1656 р. Відселене у 1987 р. та зняте з обліку 05.03.1987 р. у зв’язку з переселенням жителів до сусіднього села Анадоли. Внаслідок невірних обрахунків спеціалістів з питань підготовки ложа Дністровського водосховища вода сюди так і не дійшла. Дві пізньопалеолітичні стоянки, два городища давньоруських часів. Збереглося старе кладовище на надзаплавній терасі. Історичний заказник Дарабанське плесо.

Затоплене село на Дністрі. Назву йому змінювали двічі: Указом Президії ВР УРСР від 4 червня 1945 р. - на Любомирівку. У 1960-х рр.- на Наддністрянку. Населення на момент “санітарної зачистки” 195 чол., 59 дворів. З 12.01.1967 р. приєднане до села Гораївки. Відселене, санітарно зачищене, затоплене в 1981 р. Багато жителів носило прізвище Литвинюк.

Затоплене невелике, але надзвичайно мальовниче село на Дністрі у Чернівецькій області. Знаходилося навпроти села Наддністрянка (Дурняківці) на Хмельниччині. Народна назва – Шиїн. У Вікіпедії помилково згадане як Шиянський Яр. Відселене, санітарно зачищене. 27.10.1981 р. виключене з облікових даних.

Затоплене село над Дністром у Чернівецькій області, серед надзвичайно мальовничих краєвидів. Мало церкву. Перша писемна згадка від 27.06.1604 р. Відселене, санітарно зачищене. 27.10.1981 р. виключене з облікових даних. Зуб, знайдений археологами у селі, є найдавнішою знахідкою решток мамонта у Чернівецькій області.

Затоплене село на Дністрі. Населення на момент “санітарної зачистки” 304 чол., 95 дворів. Відселене, санітарно зачищене, затоплене в 1981 р. 27.10.1981 р. вилучене з облікових даних.

Її сусід, Молодово на Бесарабському березі, розділив долю Конилівки. Зараз обидва поселення вкриті товстим шаром намулу на дні Дністровського водосховища. Конилівка не була великою: у 1890-х роках у ній проживало біля 300 людей. У IV томі "Słownikа geograficznego Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich", виданому у Варшаві у 1883 р., про Конилівку сказано, що у цьому селі Ушицького повіту є 30 домоволодінь та 263 мешканця. Село мало 220 десятин землі, ще 238 десятин належало поміщику Дзіковському. В давнину Конилівка належала родинам Поступальських та Вилежинських.

Місцеве населення займалося вирощуванням тютюну - це була фішка Конилівки, її спеціалізація.

Дерев'яна церква в Конилівці була збудована парафіянами у 1759 р. на честь Благовіщення Богородиці; в 1810 р. по оновленню присвячена Архістратигу Михайлу.Вже коли було зрозуміло, що Конилівка не жилець, у 1977 р. кам'янецькі історики під керівництвом професора Й. Винокура провели біля села розвідки. Вони знайшли в урочищі Пулі рештки ранньослов'янського поселення, а також поселення черняхівської епохи. Були розкопані залишки наземного та заглибленого житла каркасно-стовпової конструкції черняхівського періоду, господарські ями, опалювальні споруди, зібрані фрагменти ліпної і гончарної кераміки, кістки тварин, залізний ніж, фрагменти глиняних пряслиць. У Конилівці знайшли уламок посуду, на якому зображено знаки рослинності, води, а також фігуру оленя — мотиви, які допомагають краще зрозуміти світогляд черняхівських племен.

Затоплене смт, колись містечко та райцентр. Населення на момент “санітарної зачистки” 2842 чол. До 1987 р. затоплено 858 дворів з 1098. Колишнє укріплене місто Пониззя. Перенесене вище. Сучасна Стара Ушиця створена на базі села Калинівка (по схемі присілку). Калинівка 27.10.1981 р. вилучена з облікових даних.

За легендою, переселене селище хотіли назвати Супутником: планування вулиць було зроблене схожим на радянський супутник. Це до цього часу добре видно на карті. В околицях археологи знайшли залишки пізньопалеолітичного поселення та поселення трипільців, рештки городища скіфських і давньоруських часів. Вперше Ушиця згадується як місто у 1144 р. Тоді її захопило військо київського князя Ізяслава Давидовича, який вів боротьбу з галицьким князем Володимирком Володаревичем. 1159 року за князювання Ярослава Осмомисла в Галицькій землі спалахнуло повстання смердів-простолюдинів. Намагаючись використати його у боротьбі за княжий престол, двоюрідний брат Ярослава Іван Ростиславович Берладник з військом взяв в облогу Ушицю. Як розповідав літопис, смерди під час облоги «скачуть через заборола к Иванови, и перебеже их 300». Взяти Ушицю Берладнику не вдалося.

1257 р. монголо-татарські завойовники зруйнували укріплення Ушиці, забрали багатьох у полон.

1436 року польський король віддав Ушицьке староство у володіння І. Слабосію. Пізніше воно стало власністю Карачевських і Яцимирських. У квітні 1618 р. загін Януша Острозького розграбував і сплюндрував місто.

Після татарського нападу 1661 року тут налічувалося всього 5 димів. У ІІ пол. XVII ст. Ушиця стала королівським містом.

1702 року 150 озброєних селян з Ушиці напали на маєтки Шидловського і Кавецького, намагаючись вчинити над панами «селянський суд». Після поразки повстання майже все населення міста втекло до Молдови.

У 1793 році, коли Поділля було окуповане росією, землі Ушицького староства Катерина 11 подарувала графу Шереметеву. За її указом від 5 липня 1795 р. Ушиця стала повітовим центром Подільського намісництва.

1826 р. центр повіту перенесено до містечка Летнівець, яке дістало назву Нової Ушиці. Так Ушиця стала Старою. У 1867 р. тут було 3082 жителі, з них міщан— 1731, купців — 407, цехових — 307, решта — селяни, духовенство та ін. Населення займалося хліборобством, садівництвом, рибальством, сплавленням лісу, вирощуванням тютюну. Подільський хліб баржами сплавляли до Одеси. 1868 року з Староушицької пристані відправлено 13,1 тис. пудів зерна на 4360 крб. Крім хліба, везли фрукти, особливо сушені сливи.

Великі базари збиралися в місті кожні два тижні, в неділю. На них продавали корів, коней, овець, взуття, кожухи, полотно, рибальські снасті, вироби з дерева тощо. У 1897 році в Старій Ушиці було 158 ремісників.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. у місті з'являються перші промислові підприємства: два млини, бойня, хлібопекарня, друкарня. Були 2 аптеки, лікар та фельдшер. У 1917 р. тут було 674 будинки, з яких 584— мазанки під очеретяними стріхами. З 1843 р. діяла однокласна школа на 140 дітей. У 1916 році через відсутність місць у ній відмовлено у прийомі 174 дітям.

З 1961 р. добували бетонітові глини, виробляли черепицю, та головною спеціалізацією були лікарські рослини та курортний відпочинок.

Мешканка колишнього села Молодово Світлана Мельник згадує: «Пам'ятаю це старе тихе містечко, куди молодівчани переправлялися човнами через Дністер, щоб побазарювати, купити одяг, взуття, тканини в маленьких крамничках з привітними продавцями. Майже кожна неділя відзначалася походом до Ушиці. Тільки в періоди льодоходу на Дністрі або великого паводку перевізники з Конилівки відтягували свої човни на берег і просили бажаючих почекати, коли заспокояться води Дністра. Згадайте також лікарню, де приймали всіх, не дивлячись на прописку, лікарі врятували життя і здоров'я не одній людині з правого берега. Добра, тиха, затишна Стара Ушиця, рідне містечко багатьох вчителів. нашої восьмирічки, добра і щира сусідка Молодово. Вода сховала назавжди тихі зелені вулички, вкриті бруківкою, білостінні будиночки, історичні споруди. Для мене особисто залишилися дитячі розмиті спогади, які асоціюються зі святом приємних покупок, гостинців, маленьких дитячих радостей. Сподіваюсь, хтось із вас, хто проживає в Ушиця, поділиться світлинами і спогадами”.

Затоплене село в гирлі річки Ушиця. Відоме з XVI ст.. Населення 538 чол., 168 дворів. Мало початкову школу. Відселене, санітарно зачищене, в 1981 р. затоплене. Вода поховала 144 двори зі 168, 27.10.1981 р. вилучене з облікових даних.

Затоплене село на березі річки Ушиця. Населення складало 223 чол., 67 дворів. Відселене, санітарно зачищене. Назву народ пояснював тим, що в Ушиці водилося багато раків. Місцева дерев'яна церква увійшла у легенду про плавучу церкву, що доплила з Бесарабії до Раколупців. Переказ увіковічнений на стінах Народного музею села Чабанівки (автор розписи — Володимир Лашко).

Директор музею Василь Ромарнюк розповів Володимиру Лашку. Ось як художник запам’ятав ту історію:”Було колись на Ушиці село Раколупці. Начебто належало воно красуні-княгині. У неї безнадійно був закоханий бессарабський вельможа з іншого берега річки. Вирішив він зробити княгині подарунок – дубову церкву. Сплавив храм по річці. Люди з подільського берега Дністра прикували нижню частину зрубу храму до скелі. Та коли вода в Дністрі піднялася, споруду спочатку затопило. А потім негода відірвала кайдани – і звільнена з полону церква поплила річкою Ушицею до Чабанівки.

З рік чи й більше вона плескалася біля села, ніби благаючи порятунку. Потім, втомившись чекати допомоги від байдужих людей, тихо за течією вирушила знову вниз до Дністра… Років кільканадцять ніхто її не бачив. Тільки казали, що прибилася вона до бессарабського берега. Може, забули б про ту церкву, як забувають про все на світі наші люди, коли б одного разу та церква не приплила до Чабанівки знову. Вона ледь трималася купи, була вся перекошена й розбита. За якийсь час будівля розпалася – і важкі, просякнуті вологою дубові колоди опустилися на дно глибокої ріки”.

Крім церкви, під воду пішов стратегічно-важливий міст. 21.03.1984 р. село вилучене з облікових даних. Затоплене в 1984 р.

Затоплене село у мальовничій долині річки Ушиці. Належало до Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Населення складало у 1885 р. 580 чол., перед затопленням - 391 чол. 122 двори. В селі були церква, старий заїжджий двір та водяний млин. Відселене, санітарно зачищене. 27.10.1981 р. вилучене з облікових даних. Затоплене в березні 1984 р.: Дністровське водосховище перетворило майже 30 км гирла Ушиці у власну затоку з реверсивною течією.

Затоплене село на річці Ушиці. Належало до Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. 189 чол. 59 дворів. 10 березня 1960 р. приєднане до села Липи. Відселене, санітарно зачищене (а.к.а. зруйноване). Затоплене в 1987 р. Під воду пішов камінний міст, пам'ятка архітектури початку ХХ ст.

Переселене село, раніше містечко з колишнього Дунаївецького району на річці Ушиці, розташоване серед неймовірно мальовничих пагорбів. Внаслідок невірних обрахунків спеціалістів з питань підготовки ложа Дністровського водосховища вода сюди так і не дійшла. Збереглися рештки костелу Діви Марії (1723), Покровська церква (1840), залишки печерного монастиря, городмще ХІІ-ХІІІ ст.

Затоплене, перенесене на нове місце велике село на Дністрі у Чернівецькій області. Стоянка людей епохи пізнього палеоліту, рештки трипільського поселення. Відоме з XVIII ст. Місцевий центр виготовлення крупи та борошна. Мало поромну переправу до Старої Ушиці, церкву. З місцевого причалу можна було доїхати до Могилева-Подільського та села за маршрутом на «ракеті». Відселене на рівну ділянку на узвишші поблизу лісу, санітарно зачищене. 1987 р. затоплене та виключене з облікових даних.

Затоплене село на Дністрі у колишньому Новоушицькому районі Хмельницької області. Відселене, санітарно зачищене. 27 жовтня 1981 року виключено з облікових даних. Відоме з XV ст. Стоянка людей епохи пізнього палеоліту. Місцевий колгосп спеціалізувався на вирощенні тютюну та шовківництві.

Село у колишньому Сокирянському районі Чернівецької області, при впадінні струмка Непорового до Дністра. Відоме з 1447 р. Як і Бакота, славиться своїм древнім печерним Миколиївським монастирем на скелях над Дністром. Обитель існувала з давньоруських часів. У 1868 р. у селі було 178 дворів. У 1980—1981 рр. село «санітарно зачистили», а мешканців переселили. Більшість колишніх непоротівчан отримали ділянки під будівництво у селі Михалковому. Затоплене частково: під водою опинилося 500 га території села. Біля 60 дворів вціліло і затоплено не було. Зараз Непоротове має кілька баз відпочинку та зелених садиб.

Затоплене літописне місто над річкою Калюс, у колишньому Новоушицькому районі Хмельницької області. Колишній райцентр. Відселене, санітарно зачищене. 27.10.1981 р. виключене з облікових даних. В минулому – укріплене місто Галицько-Волинської Русі, друге за величиною у Середньому Подністров’ї. Перша письмова згадка – 1242 р. Родовище подільських фосфоритів. Мало 4 ярмарки в рік. З понад 2000 мешканців половина була євреями. В містечку були церква св. Миколая початок ХІХ ст.), пристань, синагога, винокурний завод, млин; єврейська друкарня, виноградник з 20 тис. лоз.

Спеціалізувалося на сплаві Дністром борошна та зерна. В містечку стояв маєток Патонів, де проживав у дитинстві Євген Патон, видатний український інженер та автор мосту в Києві. У Калюсі був знайдений давньослов’янський кам’яний ідол, що зараз експонується у дворику Відділу старожитностей Кам’янець-Подільського музею-заповідника.

Затоплене село у долині річки Калюс, у колишньому Новоушицькому районі Хмельницької області. Відселене, санітарно зачищене. 27.10.1981 р. виключене з облікових даних. Село мало церкву та три водяних млини

Затоплене село у долині Дністра, у колишньому Новоушицькому районі Хмельницької області. Відселене, санітарно зачищене. 27.10.1981 р. виключене з облікових даних. Знаходилося поруч з містечком Калюс.

Затоплене невелике село у долині Дністра, у колишньому Новоушицькому районі Хмельницької області. Відселене, санітарно зачищене. 27.10.1981 р. виключене з облікових даних. Знаходилося поруч з містечком Калюс. До цього часу зберігся топонім Малий Берег – зараз він відноситься до частки берега та саду над Дністром поблизу Рудківців.

Затоплене село на Дністрі на межі Кельменецького та Сокирянського районів Чернівецької області. Розташовувалося між трьома селами – Молодовим, Іванівцями і Комаровим. Часом називалося Комарівський Поливанів Яр. Відселене, санітарно зачищене. Перед затопленням налічувало біля 30 дворів. У 1987 р. затоплене та 16.12.1987 р. виключене з облікових даних. Трипільська стоянка та ландшафтний заказник. Населення спеціалізувалося на випалюванні вапна та виробництві борошна, у селі діяло 10 водяних млинів (станом на 1970 р. їх лишилося три).

Археолог Т.С. Пассек, яка вперше побувала тут у 1948 р., писала: «Поливанів Яр» – так називається глибокий мальовничий яр, що розташований перпендикулярно до Дністра, між селами Комарів і Молодова. Яр тягнеться, перетинаючи Дністровську височину вглиб більш ніж на 5 км. Круті схили яру, особливо західні, покриті густим листяним лісом. Східні схили обезліснені й знаходяться під ріллею. По дну яру тече річка, впадаючи в Дністер. Всі береги її встелені гальковим сірим, білувато-сірим і коричнюватим кременем. На одному з високих мисів східного схилу яру знаходиться урочище, відоме в місцевого населення за назвою «Ступник». Із двох сторін мис обмежений глибокими ярами, у кожному з яких є виходи ключових джерел. Мис піднімається над струмком, що тече по дну яру, більш ніж на 85 м. Річка, що там протікає, – права притока Дністра, теж має назву Поливанів Яр, вона є кількакілометровою межею між Комаровим і Майоркою та Братанівкою і Селищем»

Відселене, санітарно зачищене, в 1981 р. затоплене. 27.10.1981 р. вилучене з облікових даних. Кандидат історичних наук Анатолій Суровий писав про Студеницю: «У різні часи в поселенні діяли замок, вірменська колонія, скельний монастир, панська гуральня, волосний центр, народне училище, великий базар, паромна переправа через Дністер, застава».